Перед смертю не думають ні про що. Так само, як ні про що не думають, коли засинають не від поклику соціальних норм, а від глибокої втоми, що вчиться розмовляти власним, хриплим та глибоким голосом, немов кричати з-під могильної плити. Все, що в ці моменти кружляє мозковим калейдоскопом, не можна назвати в прямому сенсі думками. Обличчя, що стали посеред фантазійного поля зору, спотворені та нечіткі. Око давно забутого родича лізе нижче його власної лінії горизонту, спухле, немов вжалене кимось жадібним та цілеспрямованим. Турботи про банківські кредити чи власну грубість у просторих кабінетах стають різноколірними плямами, що швидко кружляють на гойдалках посеред майданчику, який було видно з її вікна перші п’ятнадцять років життя, з розмазаними краями та блакитною травою. Це моторошно: якщо тілу чого-небудь хочеться, воно вміє змусити це виглядати найвищою насолодою й шляхом до раю, який неможливо не обрати. Вірогідно, цієї здібності варто боятися. Вірогідно, на ній і будуються страшні залежності та втрата власної свідомості. Мозок не завжди пам’ятає, що ділить один набір білків з заточеною під нього системою виживання. Як би сильно її мозок не боровся за право мислити й ніколи не відпускати власного коріння, тіло перемагає проти вдаваної інтелектуальності, книжок з дюжиною сотень сторінок чи країни розв’язаних судоку. Напевно, перед довгожданою смертю так само ні про що не думають.
Вона завжди думала, що тільки так варто помирати. Так само, як і засинати варто тільки тоді, коли перспектива бадьорості здається крижаною річкою у полоні колючого зимового вітру — такою самою, як та, в яку вона провалилася, розмінявши свій другий десяток, необережно ступаючи схилами власного містечка. Пам’ятає тільки те, як швидко й вдало почулися колеса чиєїсь автівки і як вона сиділа на брудному килимку, закутана у ковдру, зі свідомістю, чистішою за білі лікарняні стіни. Їй це часто сниться. В цих снах вона має пружини на власних стопах і падає на тонку кригу, відштовхуючись до небес. Це не думка, це — солодке марево. Помирати варто лише тоді, коли смерть відчувається так само. Коли жити стає до болю нестерпним. Вона завжди боялася раптової смерті. Автомобільних аварій, незнайомців, крижаних річок.
Думка про смерть була центром її існування. Ще задовго до того, як вона зустріла своє перше і єдине кохання, про яке не напишуть жодної історії, окрім цієї.
— І це, мої любі, — вона робить ковток зі скляного стакана, до країв заповненого нутрощами своєї першої пляшки вина на свої першій вечірці, відзначеної виставленими в маленьке коло стільцями, немов на зустрічі анонімних зізнань. — Причина, чому я тут. Єдина сфера мого контролю. Скільки б життя не штовхало мене в живіт, я відбиваюся та чудом проходжу повз життєві станції до того, як з вікон падають пляшки та роялі. Випийте за це!
Відхиливши голову назад, вона чує свист десятка облич зі своїм голосом, що дзвіночками відбивається від стін, немов звучання відкритих дверей маленького книжкового магазинчика на першому поверсі через дорогу — вона бачить себе за прилавком, у похмурій синій сорочці, з гострими стрілками на очах та з окулярами, втричі більшими за її зорове поле; як притискає палець до різноколірної обкладинки, про яку геть нічого не знає, й від цього хоче сміятися до того голосно, що в результати спльовує на книжкові сторінки вином, червонішим за те, що вона випила. Їхній сміх дзвенить, дзвенить і дзвенить. Різнобарвна сонна фантазія закінчується. Схиляючи голову вперед, вона краде в себе тишу, немов губка краде воду. Стіни її квартири не чули звуків, окрім її власних, з моменту її заселення. Вона сидить зі скляним стаканом навпроти дев’ятки пустих стільчиків та табуретів з готовністю присягнутися, що від’ємну нескінченність секунд назад бачила своє спустошене обличчя за кожним з них. Вона хоче випити ще дев’ять стаканів за кожен. Засинає після третього. Довгожданим-довгожданим раєм.
— Я себе ні за що не караю, — вона продовжує розповідати уві сні, не покидаючи кола з власних кісток. Обличчя здаються до того вибіленими та м’якими, немов зробленими з вати та весняних хмар. — Всім зазвичай здається, що це про покарання. Моя мама так і казала. «Тебе вб’є те, яке життя ти ведеш». А як я можу себе карати, якщо мені немає, за що просити вибачення? Я світліша навіть за будь-кого з вас, — Дивиться на групу з власних облич. — Ладно, звучить якось неправильно, але ви розумієте про що я… Ви точно розумієте.
Та хто б зумів зрозуміти по-справжньому? Вона не мала друзів, стабільного заробітку й прагнула до свободи у свій особливий спосіб — крізь саморуйнування.
Стіни її квартири були білими. Вона завжди мріяла про білі стіни — такі, немов свідомість після електрошокової терапії. Її квартира була успадкована, якщо так можна говорити про вдавану люб’язність, створену аби приховати м’яку жорстокість пожовтілих кісток — маленька й стара, але з білими стінами. Власноруч — з допомогою кожного зі сміховинних глядачів розуму — притягнутий матрац навпроти вікна найбільшої з кімнат, побілені тумбочки та овальне обрамлене дзеркало, крізь яке виднілися портали до іншого життя. Жодних старих скрипучих меблів з накипом ностальгії за моторошною буденністю. Це був тихий район з лагідно та рівнесенько висадженими деревами, щорічними ярмарками через три квартали та маленькими молодими родинами, чиї обличчя не були спотворені ні втомою, ні тягарем поколінь. Ідеальне місце, аби незвиклий до роботи глузд з малим переліком бажань (жодне з яких не було матеріальним) міг обростати своїм льодяним корком. Вона не називала роботою те, що приносило їй гроші — це не мало ні стабільності, ні азарту, ні чіткої та чесно заслуженої посади. Вона підробляла крізь, де доводилося — найбільше любила заповнювати час чим-небудь ненав’язливим, нудним та довгим з дому: за дешево виправляти помилки в чужих текстах, займатися вводом даних чи оцінювати пошукову точність. Вона вважала, що відсутність чіткості позбавляє її будь-яких зобов’язань перед кимось навіть попри те, що просиджувала за дрібною роботою дві третини свого часу.
— Комусь і це потрібно робити, — чулося з дзеркального порталу, який все ще, йдучи проти білків власного тіла, переживав за такі речі, як чужий комфорт та каркас планети. — Сперечатися не будеш?
— Не буду, — вона наводила червоним губи, підперши голову лівою долонею та відмовлялася всміхатися близнюкові, допоки не відчула маслянисту та липку важкість на губах і заніміння власної здатності розмовляти.
Різко підводишся з-під твердого табурету, розвертаєшся на півоберта й дзвінко смієшся, дивлячись на полишене на ніч коло з дев’яти стільчиків, відчуваючи, що ніколи вже нього не позбудешся — все одно, що ритуальний символ, зв’язок з нетутешнім та попри мурашки комфортним: накреслити б крейдою зоряний зв’язок між шматочками власної душі, сісти в центрі та дивитися на заходи й світанки, проводжаючи м’язи до їхньої повільної смерті від нудьги. Дзеркало каже: «От і добре. От і правильно». Хриплим та глибоким голосом, звуками з космосу. Вона думає, що того заніміння, яке відчули її губи, варті всі з її кінцівок та м’язів. Коли стягає з себе чорну шкіряну куртку, лягає на підлогу й малює червоні візерунки на своїх передпліччях, долонях та під лямками чорної майки, то не відчуває геть нічого, схожого на звільнення чи шукані внутрішні прохання зупинитися. Думає, це тому, що вона не дивилася у дзеркало, поки це робила. Бог дивиться та чує тільки крізь дзеркала.
Вони всі завжди думають, що це про покарання. Проте вона ж все ще прокидається зранку, скидає з себе тонку білу ковдру, розправляє плечі, немов змахує крилами хижий птах, що боїться майбутнього польоту, випиває дві чашки розчинної кави одна за одною, морщить носа, вмикає The Velvet Underground на двох маленьких колонках, що стоять у двох різних кутках імпровізованої спальні й танцює так само незграбно, як лякливий хижий птах, якому було наказано літати — розводить в сторону руки, дерев’яно крутить стегнами та слухає, як хрустить власна шия, якщо дивитися на стелю — на сірі плями її брудного неба, спаплюженого накипом її нечистих думок: ночами відлітають парою з вух та сідають над її головою, аби ловити сни й ніколи не випускати. Тому снів вона періодично й не запам’ятовує. Чим це не ритуал турботи про себе? Де тут місце для покарання?
Коли стається рідкий день її виходу в місто, вона довго дивиться на молоток на своїй тумбочці біля ліжка, переварюючи ланцюги думок немов важкий сніданок, але зітхає та зупиняється на тому, що декілька хвилин дивиться на себе у дзеркало, дає собі декілька особливо сильних ляпасів та рішуче підводиться. Коли вона єдиний раз їде на співбесіду в сусіднє місто, то з мотелів знаходить тільки старий, брудний та поза власним невисоким лімітом моторошний, тож вона скручується на задньому сидінні орендованої машини, маючи свою толстовку замість ковдри. Коли їй стукають у вікно, вона спльовує собі під ноги та ретельно вдивляється в обличчя за поліцейською формою — молоде, рум’яне та наче чимось залякане. Ризикнути буде не страшно: він точно не встигне зрозуміти, що робити. Вона перестрибує наперед, заводить мотор і їде геть безлюдною трасою на швидкості, від якої паморочиться голова. Цей день змушує її повірити, що Бог існує. Звісно, вона зранку не потрапляє на жодну співбесіду. Коли їй дзвонять, вимикає телефон, ховає у дальній куток тумбочки й більше ніколи його не дістає. Якщо існує яке-небудь питання, яке не можна розв’язати за допомогою електронних листів, воно не варте уваги й суперечить природі. Ось це було б покаранням. Геть не її вроджений набір звичок.
Та це все не було її справжньою роботою. Справжнім для людини буває лише те, що в усіх точках перетинає її систему цінностей, а їй завжди здавалося, що світ, зібраний з автомобільних трас, швидких обертів автомобільних коліс, вишуканих дорогих крамниць та ресторанів, де найгірша для здоров’я їжа на смак найкраща, широких та довгих вікон, що стоять проти приватності та секретів, і порадами жити моментом на білбордах, з народження прагне до смерті. Готує до смерті, немов худобу. Вона нарізає м’ясо й думає, як дивно мати змогу прорізати ножем те, що колись було м’язами за роботою та кріпилося до світлих кісток, подібних на її власні — все одно, що нарізати шматочками власну шкіру, і від страху рятує тільки людська довіра написам на упаковках з прилавків.
Сирий шматок м’яса під гострим лезом змусив її вперше свідомо зробити собі боляче — вести ножем на лінії верхньої фаланги вказівного пальця відчувається так само природно, як кидати засолену плоть на пательню. У тринадцять років, немов зачарована, вона дивилася на струмок артеріальної крові, що рівним строєм білкової зграї збиралася у черги на її кухонному столі — шукала прихистку, їжі та стабільного заробітку — плоть від її плоті, виношені всередині діти, що завжди харчувалися її коштом, виїдали з неї останні запаси й носили її тілом усю навколишню отруту. Немов зачарована, допоки до кухні не увійшла заклопотана матір, хапаючи фіолетову ганчірку — таку яскраву, що могла б з’їсти увесь кисень з кімнати — та в паніці клала на рану, розмовляючи так голосно, немов віддавала накази. Боляче не було зовсім: як з’ясувалося, біль не був даний їй правом від народження, як будь-кому іншому. Заради болю їй доводилося робити зусилля. Коли їй було тринадцять років і вона вперше нарізала м’ясо шматочками, то захотіла разом відрізати всі свої пальці. Вона вперше подумала, що смерть має нічим не відрізнятися від глибокого сну, з усіх видів якого вона з дитинства прагнула до довгожданого — ходила колами кімнатою, допоки голова не починала паморочитись, а ноги не починали відшукувати дорогу до ліжка, задовільнившися своєю роботою.
Наступним справжнім етапом була квартира з білими стінами, розв’язання найзагальніших питань виживання. Далі починалося все, що вважала роботою вона.
Що може зробити дівчина, яка не володіє особливою фізичною силою, компанією однодумців чи будь-якими розумними гальмами, які могли б спинити її перед страшною аварією? Її розваги були все одно, що азартною грою, де всі гроші з разу в раз ставляться на програш. Звісно, вона знала, що безліч людей роблять це для задоволення: компанії прихильників болю були до того великими, що вона не могла в це повірити. Сучасні культури відрази до традиційних богів. І все ж усі вони говорили про довіру, кордони й щастя — речі, яких вона не могла й не хотіла собі дозволяти. Вона хотіла знати, що люди відчувають вмираючи. Ось тобі й парадокс.
У цих людей вона навчилася лише тому, що їй було потрібно: воску, голкам, ножам, мотузкам і прихильності до латексу.
Спочатку вона робила все так, як написано — купила міцну мотузку в будівельному магазині, стріляючи очима похмурому хлопцю за касою у часи, коли ще мала звичку виправдовуватися за дії, які здавалися їй ексцентричними.
— Я розважаюся вечорами, — вона посміхнулася лише одним куточком губ та спокусливо примружила очі, вкриті темними тінями. — У дівчини ж має бути хобі. Заходь як-небудь.
Досі не знає, навіщо вона це сказала. Окрилена почуттям довгожданої справжності. В той день, хлопнувши вхідними дверима у квартиру, вона помітила, що їй важко дихати.
У ванній вона обгорнула зап’ястки — кожне своїм міцним колом, розмахуючи ногами та слухаючи хруст своїх зубів, присіла та переступила вузол і лягла в заздалегідь підготовлену наполовину заповнену ванну, підсунувши лоба під кран та зливаючи на себе воду повільними краплями. Руки, міцно притиснуті до кераміки, нили так само, як ниють кінцівки в день перед дощем; так само, як ниє голова після декількох днів плідної праці; так само, як ниє зуб, рухомий фантомним болем.
Мозок починає ставати важчим вже через декілька хвилин. Це схоже на безсоння: на нестерпне бажання заплющити очі, яке зникає в ту секунду, коли ти потрапляєш на м’яке ліжко. Тільки в цей раз не було ні м’якості, ні тепла, ні бажання бачити сновидіння — саме життя було таким, як сновидіння. Бліде світло лампочки в неї над головою здавалося янгольським сяйвом, що веде її розум лабіринтами райського життя — вона бачила власне обличчя, що танцювало в кімнати з дзеркал та дискотечних шарів, розбите на тисячі шматочків; вони виблискували й сміялися вранішньою росою та звуками велосипедного дзвоника. Краплі води на лобі змушували її вірити, що там знаходиться її серце, і все тіло до того сильно прагнуло до свого центру, що здавалося, наче очі зійдуться разом у високій віддаленій точці та вилетять з орбіт фонтанами крові.
Від втоми вона все більше провалювалася під воду, перекриваючи собі доступ до дихання. Даючи собі шанс відростити жабри. В останній момент підводячися з-під шарів води, вона відчувала себе народженою наново.
В наступний раз вона робила це, не переймаючись зв’язуванням. Аби перевірити, чи буде вона намагатися втекти, якщо нічого не буде її стримувати. В той день вона вивчила, що свобода лякає її куди більше, ніж ретельно спланована неволя: руки, що хрестом лежали в неї на грудях, здавалися непосильною ношею й вона по-справжньому не знала, що з собою зробити. В цей раз калейдоскоп її свідомості змінився на темні візерунки, глибоко-бордове марево та мрії про чиїсь сильні стегна на власних грудях. Бути роздавленою, як фрукти в соковичавниці. Не мати вибору. Прагнувши позбутися дарованого собі болю, вона геть не просила померти — вона дрімала. Їй майже стало себе шкода.
Це й було її справжньою роботою. Вона не давала собі спати, вливаючи воду в очі; вона знов лягала у ванну, на повну відкривала кран і спостерігала за нестримною силою води, що не йде на компроміси та прагне залізти в будь-які з доступних тріщин. Пролазить до носа, закритих очей та стиснутих губ присмаком заліза, відчуттям важких сліз і дитячими спогадами про падіння в крижану річку. Вона захлиналася й захлиналася. Вона одягала пластикові пакети на голову й довіряла своїй витримці не знімати його, допоки не дійде власного краю; вона палила власну шкіру цигарками, які до того ніколи не палила й ніколи не збиралася палити після; вона ніколи більше не брала в руки ніж з намірами собі зашкодити — не хотіла бути до цього готовою — проте вона втирала сіль в кожен зі свіжих випадкових порізів та шипіла так сильно, що могла б легко втратити свідомість і відчути, що перероджується в цілий бджолиний вулик чи шумну магістраль.
Віск залишив її байдужою. Віск був теплим і розтікався шкірою, немов густий мед. Доглядати опіки було важко й клопітно, а сконцентрований густий жар ніколи не був для неї тим самим, чим було холодне лезо, холодна вода чи холодні гострі голки. Було відчуття, що цей біль намагається її заспокоїти, втішити та загорнути у свої сильні долоні. Торкатися опіків було все одно, що повертатися до тепла.
Вона купила набір звичайних голок у магазині для шиття, де у своєму чорному одязі й з мертвими очима виглядала, як поганий комік на яскравому святі. Голки заходили під шкіру, як підводні човни занурювалися на глибину. Спочатку вона пробувала зап’ястки, аби найбільш ретельно бачити, як шкіра ледь помітно вигинається, відразу програючи в бійці з гострим кінцем. Її захоплювала сама ідея голки як зброї: щось настільки тонке й при цьому настільки майстерне за лічені моменти проривається крізь усі захисні шари її тіла. Долоні не були достатньо чутливими, аби це викликало щось, окрім захоплення: їй радше здавалося, що її хтось лоскоче. Будь-який біль був болем передчуття. Знання, що вона може загнати голку занадто глибоко під шкіру та досягнути точки страшного неповернення.
Були щоки, коліна, стегна. Полюбити найбільше вона зуміла уколи в живіт та вздовж талії — лоскотання здавалося фатальним, коли кожен подих і неправильний рух був би здатен розірвати її зсередини. Попри холодну сталь голок, її кидало в жар. Вона могла довго пролежати в одній позі, дивлячись, як кров збирається маленькими та несміливими краплями; як тіло німіє перед крихітною загрозою. Боячись неправильно поворухнутися. Це було фантастично.
Фантастичний біль не викликає бажання померти. Ось і проблема.
— Я не думаю, що мені вистачає природної резистентності, — вона казала дзеркалу, що тепер було виставлено на підлозі й дивилося на те, як вона знов лягла посеред кімнати та виводила візерунки помадою на своїй світлій шкірі. — Коли мені по-справжньому боляче, я не відчуваю себе людиною. Мені здається, це моя головна проблема. Я читала безліч історій про людей, які внаслідок тортур зраджували коханих та країни й про людей, які жертвували собою та рятували інших ціною власного порятунку. Я знаю, як повинна відчуватися людяність. Але я поки не знаю, як можна бути настільки чітко окресленою людиною, щоб мати можливість обирати первинними почуттями, а не глибокою свідомістю. Коли вона зникає — я не відчуваю нічого й не думаю ні про що.
— Можливо, ти навпаки забагато думаєш, — її відображення у дзеркалі підскочило з підлоги, по-турецьки всілося, виставивши обличчя до неї ближче та продовжило підводити помадою губи. — Можливо, якби в тебе не було волі та права вибору, ти говорила б геть інакше.
— Я не знаю, — вона малювала червоні зірки довкола своїх свіжих цигаркових шрамів. — Мені здається, світ збудований так, щоб змушувати мене забувати про те, якою я народилася. Воно все хоче переконати мене, що я тільки та людина, якою я обираю бути. Мені хочеться запитати, чи людина я тоді взагалі? Вони всі роблять вибори, які насправді виборами не є. Відгуки їхньої системи виживання.
— У тебе немає системи виживання. Це було б нудно.
— Так, — вона засміялася, трохи вигнувшись та піднявши спину з підлоги. — Ти права. Якби я була такою, як вони, ми б з тобою ніколи не зустрілися. Мені б доводилося частіше виходити з дому й шукати близькості. А я навіть не довіряю собі в тому, щоб зачинити квартиру.
— Тривожно?
— Ні, навпаки. Страшно, що не тривожно взагалі.
І все ж ніхто не забороняв користуватися своїми слабкостями. Найгіршими тортурами з усіх, якими їй доводилося насолоджуватися, було виставити стілець посеред пустої кімнати з білими стінами — нечисленні меблі вона старанно розставила іншими кімнатами, немов прибираючи фігурки, що програли, з шахової дошки. Не хотілося, аби розуму було, за що чіплятися. Вся суть була в тому, аби поставити поряд ноги та скласти на коліна долоні — незручна поза, як чекати черги в кабінет до смерті — та заборонити собі рухати. Вся суть була у відчутті чистоти та пустоти, якої не існувало ніколи з моменту створення Всесвіту, і яка була чужою для кожної кімнати її мозку та еволюційних пристосувань.
Залишалася лише власна важкість. Жовте світло круглої люстри та смертельне відчуття того, скільки в тобі тіла. Відчувати вагу долонь, як пітніє шкіра, як стілець торкається спини й не дає дихати клітинам, що прагнуть кисню та сяйва з зачинених вікон. Все одно, що тримати хижого звіра в маленькій клітці. Все одно, що ледве запхатися у вузеньку душову кімнату в дешевому готелі. Все одно, що бездумно засунути пальці в розетку — без жодних труднощів потрапити в пастку, з якої нестерпно тяжко вибиратися. Тіло завжди залишається тілом. Воно харчується твоїми думками та ідеями про власну відірваність від земного, залишається машиною та зразком природної довершеності. Віддаючи всі свої сили на спроби забрати в тіла його найбільше бажання — бажання безперервно рухатися в будь-яких напрямках — з часом починаєш думати, що залишишся на місці на ціле життя. Це все відчувається, немов падіння на водяне ліжко з висоти пташиного польоту — ти провалюєшся туди, де найлогічнішим рішенням здається потонути. Тільки потонути ніхто не дає.
Вона чула, що це стає легко з часом: деякі люди по-справжньому божеволіють від можливості віддаватися всьому, за чим нічого не лежить. Не рухатися, не думати й переконувати себе в тому, що це можливо. Правда була в тому, що забронити собі думати можливо лише про те, що завжди активно маячить перед очима, не дає жити, тривожить чи займає голову в перервах між життєвими кульмінаціями — маленький обсяг робочих обов’язків, три улюблені музичні альбоми та всі фільми, які вона ніколи не закінчила дивитися: вона засинає завжди, коли віддається будь-якому плину.
Коли твоє тіло здається тобі бомбою, готовою вибухнути; коли твої кінцівки німіють, а серце наповнюється неминучою природою власного існування, мозок повертається до всього, що завжди ховалося глибоко в його мишачих норках.
Тоді вона її й побачила.
Дівчину звали якось на Н.
Н вилізла з якихось глибоких тунелів свідомості, немов результат затяжної гри в асоціації. Крізь довгі перерахунки власних меблів, короткого списку планів, обідів за останню вічність, та наостанок — характеристик облич, які все ще здаються знайомими. Н мала коротке темне волосся, пустий та глибокий погляд, м’які та округлі риси тіла, тихий та злегка заразний сміх, товсті пальці та маленький кирпатий ніс. Вона була однією з тих колишніх однокласниць, терпіти яких було неважко, але важко було відчепитися, якщо вони рішуче вирішили не покидати твоєї сторони.
Їй здається, що Н полюбила її компанію за тихість, яка людям, від природи проклятим лідерськими якостями, здавалася бажаною слухняністю. Крізь забуті імена, дати, колір стін в коридорах та записи на шкільних дошках, вона пам’ятала, як Н опинялася поряд з нею в різних локаціях, не маючи графіку, намірів та будь-якої регулярності: біля зламаних підвіконь наприкінці коридорів, дорогою додому під повним місяцем та на засніжених тропах, на останніх партах шумних класів. У кабінетах та поза важкими вхідними дверима. За декілька вічностей від струмків її думок і біля центральної мішені її сонячного сплетіння.
Н була спостережливою. Вона розказувала про навколишні події так, немов знання про них були її важко добутим скарбом, а вроджена м’якість не давала їй дозволу залишити його тільки собі. Н знала все про історії шантажу, зрад, симпатій, палкого та вдаваного кохання, про чужі звички й про свої власні теорії їхнього значення. З усього плетива її нескінченних історій, як-небудь запам’яталася й вилізла як наслідок нестерпного ментального болю лише одна:
— У тебе незвичні шрами, — якось промовила вона таким самим тоном, яким вголос роздумують про завтрашню погоду. Все одно, що сказати: «Буде дощ, збираються хмари».
— Звичайні, — вона заперечно кивнула головою у відповідь і постаралася занадто довго не крутити в голові думку, що Н могла зрозуміти її зовсім не так. Збудувати двадцять шарів своїх вичитаних де-небудь смислів. Ще менше дозволялася думка про те, що Н могла зрозуміти все саме за те, чим воно було.
Чи вийшло б тоді розміняти вроджену самотність на те, що кличуть дружбою?
Зараз, крізь власний пекельний та вічний вогонь, зачинений у тендітну скляну банку тіла, вона бачила Н навпроти власних білих стін. З нечітким обличчям, нечіткими обрисами, у чорній толстовці, яку мозок домальовував власноруч. Н витягла для себе стілець прямо з повітря — пальцями торкалася невидимої чорної діри посеред кімнати. Н знову казала їй «У тебе незвичні шрами», тільки голос її здавався куди більш мертвим, ніж у спогадах. Немов долинав з іншої галактики радіохвилями.
— Знаєш, що я чула? — Н витягла свою найсправжнісіньку нетерплячу посмішку та сперлася головою на свій кулак. — Кажуть, той маніяк вбив когось з нашої школи. Уявляєш?
— Ти про що? — її голос вийшов слабшим, ніж вона коли-небудь від себе чула. Розмовляти було так само незвично та важко, як бігти під час переслідувань уві сні. — Який маніяк?
— Не кажи, що не знаєш, — Н виглядала майже ображеною. — Ніхто без мене не турбується за твою обізнаність. Але ти що, чесно не виходиш з цієї квартирки? Новини не читаєш?
— Ні.
— Мило, — незручна усмішка. — Про це зараз пишуть скрізь. Якийсь божевільний в місті почав вбивати молодих дівчат. Плюс-мінус наша вікова категорія. Тіла зазвичай знаходять у випадкових містах: у лісі, на дорогах, чи затопленими. Це просто жахливо, бо він не хоче звичайних вбивств: судячи з усього, він попередньо жорстоко знущається. Подробиці майже не розголошують, але пліткують багато, ти можеш сама почитати.
— Я… — вона не встигає договорити, бо валиться на коліна зі стільця від відчуття, що її голову щось хоче розірвати зсередини. Немов вправні щупальця нетутешньої істоти мандрують околицями її звивин. Вона гадки не має, скільки просиділа на місці й що з її фантазій було справжнім, але зараз кожен рух відчувається так, немов кістки зроблені з металу. Факт її існування давить на межу з зовнішнім світом гострим болем, і від цього їй нестерпно захотілося плакати. Звісно, Н перед очима більше нема. Ні її, ні стільця, на якому вона сиділа й насмішкувато спирала голову на кулак. Це був останній раз, коли вона бачила Н і коли про неї згадувала.
Відтоді вона не згадувала ні про кого. Окрім своєї неофіційної роботи та нового міського маніяка.
Все було саме так, як їй підказала свідомість. Варто було лише вийти в інтернет, як усі можливі куточки уяви захоплювали великі заголовки та гучні тривоги. Їй не була цікава преса, хвилювання та коментарі поліції: вона потрапила в глибокий світ онлайн-форумів, сповнених допитливими, хворими на голову, боягузами чи всього-на-всього одержимі. Тільки вона знала, що геть не в схожому на неї сенсі.
Н мала рацію: говорили багато. Про акуратно зроблені надрізи, про шрами, що вишукувалися один за одним, немов були частиною великої свідомої ідеї, про маленькі термічні опіки та рвані рани на зап’ястках. Хтось казав, що це робить жінка: сильна та вправна, з чітким планом, ретельним підходом до своєї справи та без жодної сексуальної мотивації. Інші казали: «Облиште, скільки жінок з таким списком злочинів ви знаєте?». Їй було насправді байдуже, в що вірити. Вона могла уявляти себе в будь-яких вправних руках, до тих пір, поки ці вправні руки вміли зав’язувати міцні вузли, знали, де болить найбільше, та були на одній тропі з ідеями про пізнання світу крізь тортури: в інтернет-форумах вона, напевно, більше вписалася б у категорію хворих на голову. Вночі її снилися чиїсь руки з довгими пальцями в чорних рукавицях біля свого обличчя: дотики та тяжке дихання, немов за щільною маскою, відчувалися майже турботливими. Вона відчувала слизький та м’який латекс, що малював круги в неї на щоках та м’яко торкався повік, заплющуючи її очі. З нею розмовляв голос у її власній голові, м’яким шепотом, що не мав ні чіткого тону, ні емоційного забарвлення. Крізь заплющені очі вона все ще могла уявляти собі безформну чорну фігуру в широкому одязі, чути гудіння проводів у віддалених кутках маленької кімнати та п’яніти від власних розгублених передбачень, що розбивалися від власного наказу ні про що не думати.
Вона чула кроки, запах спирту та звуки такі, немов хтось розкладав свою колекцію металевих предметів у себе на столі (чи, що її чомусь приваблювало більше, в себе під ногами). Вона згадувала, що читала про останню жертву: тіло з беззубим ротом. Жодних пошкоджень кісток довкола зуба чи полишених уламків — процедура проведена ідеально, немов за підручником. Крізь заплющені очі вона уявляла собі зубні щипці в чорних руках та очікувала на повернення м’якого латексу довкола власних губ, уявляла, як слухняно відкриє рота, немов роками підписана на власний вирок.
Вона завжди прокидалася до того моменту, як мала змогу відчути справжній біль. Їй голова завжди була важка. Починався ще один довгий день у стінах, сповнених самотності та неспроможності повністю себе випробувати. Чим більше вона читала про чужі злочини, тим менше могла розказати собі, ким вона була насправді.
— Це так несправедливо, — вона розповідала незнайомці із дзеркала з розмазаними довкола рота десятками шарів червоної помади та руками, що тряслися гірше, ніж її сприйняття себе. — Намагатися пройти крізь життя, через яке мені завжди хотілося бути протягнутою за волосся.
Хто зможе її тягати, коли вона сама тягає на власних плечах цілий всесвіт? Задавлені спогади розказують їй кого кохати й промовляють актуальні новини. Це майже божественно.
Вирізки з форуму:
spiderlover
«Сьогодні бачила цю дуже дивну жінку в магазині будівельних матеріалів. Вона підійшла до каси з горою молотків. Я б сказала… Штук десять. Кому взагалі треба стільки молотків? Це нелогічно навіть для серійної вбивці. Але мені здалося, що вона була якась дьоргана й часто озиралася по сторонах. А я впевнена, що ця вбивця — це жінка. Чоловіки не здатні на такий рівень планування й відданості. Можливо, це й була вона? Довге чорне волосся, світла шкіра, сірі очі, глибокі кола під очима…»
greenyellowapple
«Рівно 68,18% його(чи її?) жертв були білявками. Я сьогодні порахувала. Поліція недооцінює цю деталь. І я ще не чула про існування жінки-вбивці з чітким типажем…»
cornsurrealist
«Якщо ви виходите на самоті гуляти посеред ночі в місті, яке вимирає з заходом сонця, то, можливо, ви заслуговуєте на все, що з вами трапляється. Я здивований, що в нас таких виявилося багато.»
greenyellowapple
«Закрийся. Як мінімум троє зникли одразу зі свого дому — без слідів злому, без шуму й так, аби родичі з сусідньої кімнати нічого не почули. А інтелектуальний рівень вашого коментаря тільки говорить про те, що чоловіки в нашому місті не здатні таке спланувати»
cornsurrealist
«Ви звучите так, наче захоплюєтеся вашою вигаданою маніячкою. Чи не занадто це підозріло?»
greenyellowapple
«Обісрися.»
dirtyconspiracy
«Я бачив цього типу… Дуже стрьомного чувака на Сонячній, на бордюрі поряд з пекарнею після кінця робочого дня. Він дивився на певну нечітку точку в просторі й наче не моргав. Я двадцять років захоплююся історіями злочинів, і його погляд був схожий на все, що я бачив в очах на фотографіях серійних маніяків. Він сидів на бордюрі біля пекарні під світлофорами й пив Кока-Колу з залізної баночки. Більше нічого…»
cornsurrealist
«Це не погляд вбивці. Краще я тобі розкажу, як це називається…»
Вона купляє освітлювач для волосся. Найдешевшу зелену пачку з глибокими синіми очима моделі, що дивиться з полиць магазину так, неначе це її двадцяте за день знімання. Вона правда купляє освітлювач для волосся. В її системі цінностей для правильного рішення завжди було достатньо тієї самої вірогідності, з якою монета падає на долоню орлом доверху — випадкової й неважливої, бо правильних рішень у світі, де неможливо помилитися, не існувало. Поставити щось на вірогідність, що перевищує навіть дві третини, виглядає для неї справжньою інвестицією. Рахує вона погано, але про всяк випадок кольоровим друкує фотографії кожної з двох десятків та двох жертв (за найглибше захованим столом у комп’ютерному клубі та нервово збираючи відпрацьований принтером папір сенсом до серця) та розвішує на білій стіні навпроти свого білого матраца — її квартира вперше відчувається хоча б трохи кольоровою. Вона бачить це одразу — білявки різних відтінків. Вона, на відміну від людей, що відмовилися від чистоти свідомості, може дозволити собі провалюватися крізь сірі контури світу та з’єднувати образи, що потрапляють в очі, невидимими нитками. Дозволити їм в цільні картини й розказувати історії. Вона бачить білявок, гострі очі, маленькі носи й пухлі губи — кожна з деталей так губиться на загальному фоні, що ніколи не стане достатньо важливою для всіх, хто всього-на-всього хоче позбавитися справи. Але вона бачить. І купує освітлювач для волосся.
Спалюючи свій натуральний колір та м’яку текстуру, вона багато думає про те, як багато значить жертвенність, спрямована коханням, для людської історії та співчуття. Чи може вона назвати власні почуття коханням? Вона ніколи не могла до кінця зрозуміти сутності цього терміну — все, що люди називали коханням, нічим не відрізнялося від того, що вони називали дружбою, приятелюванням чи терпимістю. Будь-які соціальні зв’язки були втілені в життя крізь соціальні тиски, що змушували вписувати приємних собі людей в чіткі категорії. Вона багато чим відрізнялася від дівчат, що висвітлювали волосся, аби сподобатися хлопцю з типажем на білявок. Свою дію вона виловила крізь запахи, непізнані звички й плаванням місцями злиття своєї логіки та чуттєвого. Крізь мрії про сильні руки на своїй шиї та один за одним зламані пальці.
Вона кохала, як ніхто інший.
З білим волоссям вона виглядала так, немов хтось висмоктав усі фарби з її обличчя та кров з її артерій. Дивлячись на власне відображення в дзеркалі, вона малювала червоним губи, сильно виходячи за контур — її кохання на одному зі стиків мислення любило пухлі губи — і червоні смуги в себе на передпліччі.
На другий день шкіра її голови почала чесатися так, немов якась з її особливо гострих думок намагалася пробитися крізь свою залізну стелю. Це було так само боляче, немов відшукувати свій центр гравітації з відбитими о стіни скронями — про це вона також знала з досвіду.
Вона крапає залишки білої фарби на залишки своєї шкіри. Кругами змальовує місця довкола кісточек, проходиться місцями, де пам’ятала свої найяскравіші вени та особливо багато — на згин в лікті, аби надалі, зігнувши руку, втирати в себе фарбу рухами, що ніяк не здаються природніми. Вона робить все, аби її шкіра відчувала себе справжнім вулканом. Вона не робить нічого, дозволяючи своїм світлим контурам червоніти й зудіти. Впивається нігтями у власні стегна.
Вночі, коли свербіж її шкіри намагається боротися з її природним бажанням заснути попри будь-які раціональні обставини й віддати її теплу власних фантазій, вона знов перебуває між двома світами, опиняючися в маленькому книжковому магазині на першому поверсі через дорогу. Вона більше не плює на сторінки вином, але відчуває, як книжкові корінці дають собі дорогу до життя, вириваючися з-під її вен, і вона кричить дзвониками над вхідними дверми, поки не відчуває, як її зап’ястя стискають сильною хваткою, а чиїсь гострі зуби починають з’їдати сторінки, які віддає її тіло. Книги відчуваються усіма думками, яких вона хотіла позбутися ціле життя — вони пролізають крізь її рот, вуха, повіки й волосяні фолікули. Провалюючись у власну безсонну безнадію, вона мріє про те, аби бути бажаною завдяки власним стражданням.
Усміхнені фотографії, назавжди спаплюжені горем, так і продовжують висіти в неї на стінах, як перші кольорові предмети, що не відчуваються загрозою для її вічно чистого розуму. Вона вбирає в себе їхні риси обличчя як повітряна кулька вбирає повітря — набухаючи зсередини з постійним страхом вибухнути й випустити все назовні. Її тіло страшенно чешеться від білої фарби для волосся. І вона страшенно любить блонд.
Уві сні латексні руки простягають до її обличчя маску невідомого птаха: з довгим дзьобом, вузькими щілинами для очей, кольору слонової кістки з нерідкими й геть випадковими вкрапленнями кольору, немов її невдало випрали у фарбі всіх кольорів по черзі. Вона сидить на твердому дерев’яному стільці, який безперервно похитує, й роздивляється щось, що нагадує сире підвальне приміщення зі зваленими в купи мотузками та будівельними інструментами, відром у кутку навпроти, та жовтим світлом.
— Надягай, — промовляє той самий беземоційний, нічим не забарвлений голос, який нічого не говорить ні про вік, ні про стать, ні про глибинні травми. — Це допомагає відсторонитися. Дивитися зі сторони. Мати більше… Невласної перспективи на події. Для тебе це не має бути чимось новим.
— Забери мене, — вона промовляє з надривом і жалістю, якої ніколи не очікувала від себе почути. — Врятуй мене з цього вічного кошмару, цієї вічної нудоти, цієї вічної нудьги. Чим старшою я стаю, тим менше мене лякають чужі чи власні історії, тим менше моя рука боїться, коли я заношу її над власним тілом, тим менше я відчуваю, що маю автономію над своїми почуттями. В тому сенсі, коли даєш собі ляпасів аби рухатися далі. Мені не подобається, що це стає занадто легко — все одно, що тренуватися затримувати дихання. Я думаю, що могла б дійти до якогось світового рекорду. Все існування — це поступовий обмін страху на розуміння, і я боюся, що більше ніколи не пізнаю ніякої тривоги. Мені ніколи не було так боляче, як іншим людям, але я вміла з трепетом очікувати. Й ти — перше за роки, чого я очікую так само.
Темна фігура терпляче слухає. Киває між паузами. Легенько схиляє голову, коли її голос починає особливо сильно зриватися.
— Якщо ти станеш ким-небудь іншим, у тебе завжди буде шанс почати спочатку.
Вправні руки зав’язують маску на її голові, і товстий шар гіпсу на обличчі робить її дихання важчим за можливе та реалістичне. Час тренуватися на світовий рекорд.
— Ти це бачиш? — Фігура тягнеться до маленького столика за своєю спиною й протягує до її обличчя фотографію, яку доводиться розглядати крізь вузькі отвори того, що тепер стало її очима. Вона бачить фотографію, схожу на знімок з поліцейського звіту: тіло, що лежить на траві. Біле волосся, витончені риси обличчя, високі вилиці й пухлі губи — дівчина б так органічно вписалася в колекцію на її білих стінах, що вона сама б не помітила новинки. Обличчя дівчини розрізане від вуха до вуха. Вирізані очі й безліч шрамів з засохлою кров’ю довкола повік — обережні й несміливі, але філігранно надрізані, немов найслухняніша дитина на місто намагається вирізати своє ім’я де-небудь на дерев’яній поверхні шкільного столу. Якщо дивитися повз очевидні вади її мислення, що тепер націлене на захоплення бажаних деталей, обличчя не віддає нічим, що скидалося б на те, як дівчина виглядала при житті.
— Це її маска.
— Це її маска, — фігура киває.
Вона уявляє своє тіло з щілинами довкола очей, якщо фігура використає глиняну маску як трафарет своїх кривавих малюнків. Вона прокидається з серцем, що розривається.
— Господи, — промовляє її голос до того, як мозок встигає по-справжньому прокинутися. — Це як сни про секс, тільки гірше.
— За фактом непристойності? — питає той самий голос з дзеркала в сусідній кімнаті.
— За фактом недосяжності.
У той день вона повертається в улюблений магазин будівельних матеріалів після того, як на автопілоті розбирається зі своїм сніданком — двома чашками розчинної кави — й намагається зрозуміти, чи її шлунок погоджується з її думками. Чи не виверне її на себе від найменших спроб думати. Тепер вона немов нарешті наполовину заповнений стакан з раптово й безжалісно відрізаною верхньою половиною — оптимізм перетворюється на фізичну неспроможність. Уві сні чужі руки торкаються її в усі способи, в які ніхто й ніколи її не торкався. Її шкіра без вибору м’яка, без вибору чутлива, без вибору пластичний матеріал для ліплення, для будь-якої форми кохання. Вона падає обличчям на свої долоні. Долоні проти волі спускаються до її шиї. Кінчики пальців ледь помітно торкаються плечей, спричиняючи торнадо, хвилі, бурхливі вулкани. Нігті дряпають внутрішню сторону передпліч, як різкий вітер лоскоче шкіру. Другу чашку кави вона допиває вже холодною.
Повертаючися в улюблений магазин будівельних матеріалів, вона купляє десять молотків. Так само, як зробила та чорноволоса жінка, анонімно описана на форумі. Їй багато відомо про спокусу брехати в інтернеті, але вона хапається за будь-які ниточки, немов маріонетка, що бовтається за одну руку. Вона хапається за будь-який шанс бути там, де було її кохання.
За касою її зустрічає той самий хлопець, що колись продав їй мотузку. Він більше не виглядає таким похмурим та підстриг волосся, аби воно відкривало його лоба й дивовижно гострі риси обличчя.
— Не хочеться знати, навіщо тобі їх стільки, — в цей раз він говорить першим. — Знову просто розважаєшся?
— Ні, — вона мотає головою й дивиться на якусь відсутню точку попереду себе. — Тепер зовсім ні.
— Окей, — він якось незручно посміхається. — Я думав над твоїм запрошенням, і…
— Немає більше ніякого запрошення. Не будь таким нікчемним і тихо виконуй свою роботу, — різко відповідає вона, перехиляється через касу й шепоче. — Зараз скрізь можна почитати, що роблять з тими, хто не вміє гратися за правилами.
Молотки б’ються між собою й стукають, немов цілий мішок важких-важких кісток чи дзвіночки на вхідних дверях книжкового магазину на дев’ятому колі пекла. За кривими вказівками написів на будівлях вона знаходить Сонячну вулицю та бордюр поряд з її єдиною пекарнею. Падає на гарячий асфальт, немов наближається до жерла власних вулканів. У неї в сумці — молотки, цигарки та Кока-Кола у бляшаній баночці, куплена в торговельний автоматі через два квартали від будівельного магазину. Від згадок про налякане обличчя хлопця за касою всю дорогу страшенно хотілося сміятися — під ореолом його самовпевненості та рис обличчя це виглядало так, немов йому вперше в житті відмовила дівчина. Пташеня, якому так і не судилося злетіти.
Біляве волосся відбиває усі кольори світлофора немов дзеркало. Пахне спекою, тривогою та залізом.
Вирізки з форуму:
dirtyconspiracy
Це була вона! Я знаю, що це була вона! Я думаю, що бачив вбивцю. Вона сиділа на Сонячній з банкою Кока-Коли, як той дивний чувак, про якого я писав тиждень тому. Вона мала б це прочитати й захотіла посміятися чи щось типу того. Не зрозумійте неправильно, той чувак був правда стрьомний, але вона… В ній є щось зламане, щось первинне, щось таке, немов вона давно побувала на іншій стороні реальності. Я завжди так уявляв собі людей перед електричним стільцем. Вона сиділа на тому бордюрі так, немов могла просидіти там вічність і не ворухнутися. Білявка, худорлява, не дуже красива, вдягнена в довгу чорну майку та чорні легінси. Це дивно, але вона нагадала мені якусь із жертв — тільки дивлячися на її обличчя я чітко побачив, що наш вбивця має типаж.
pleasedonteatmyfish
Кожен тиждень ти в чомусь впевнений і кожен тиждень марно. Це тобі не якась книжка.
spiderlover
Ні, насправді це має весь на світі сенс! Може, вона й вбиває всіх, кого вважає на себе схожим.
Можливо, це якась підсвідома ненависть до себе чи спроба відвести від себе підозру. Я завжди знала, що це жінка.
kissinglessons
Боже мій, я сьогодні не зможу спати.
unfortunateangel
А хіба не можна було зробити хоча б одну фотографію? Фантазерам я не вірю.
cornsurrealist
Ви всі безумовно праві, бо уявити собі тендітну білявку, яка методично видирає комусь зуб за зубом — це дуже просто й логічно.
greenyellowapple
Ти й сюди дібрався, ідіот.
Люди думають, що вона вбивця.
Коментарі лізуть посеред горла, немов вода, що затоплює давно продірявлений човен. Їй здається, наче вона вперше дізналася щось глибинне про традиційний людський досвід — вона побачила, що таке бути ким-небудь сприйнятою. Що таке бути словом на чужих вустах, невідомим іменем до яскравих образів. Все одно, що дивитися на театральну акторку з останніх рядів: голос, аура й жодної конкретики. На диво, це відчуття майже нічим не відрізняється від думок про свої кістки та плоть під час нарізання спакованого й порожнього магазинного м’яса.
Що це в сутності таке? Чергова маска.
— Я правильно виконала своє завдання? — вона адресовує запитання білим стінам ванної кімнати, коли залазить в крижану воду, заповнену льодом, і дозволяє собі відчувати, як кінцівки німіють. В такі моменти страшно думати, що людське тіло немовби завжди готово до смерті. М’ясо в морозильній камері.
— Дуже добре, — відповідають стіни, стискаючися та розтискаючися, як її стегна під час кожного з останніх снів. — А тепер скажи мені, — слова висять лампочкою, що невпинно блимає, й темною загрозою. — Для чого ти по-справжньому хотіла зі мною зустрітися?
— Я хочу знати, що людина відчуває в секунду перед неочікуваною смертю, — вона не вагається ні секунди. — В секунду цього повного й остаточного розслаблення. Я хочу стати твоєю наступною.
— Ага, — останнє, що вона чує від нині рідного голосу за той день. Їй здається, що неочікувана смерть майже настала.
Тіло білявки з її сну знайшли через декілька днів, і за відсутності сонного накипу та таємничості вона нічим не відрізнялася від сотні одноденних та усміхнених дівчат з глянцевих обкладинок. Її не так важко уявити при житті — побачити, як розрізана шкіра довкола рота сходиться назад рівними маленькими швами, як шматки плоті падають на свої місця, немов деталі розламаної ляльки; як вона розквітає черговим обличчям, створеним для великих мрій. І при цьому між її світлою аурою та висмоктаним до дна тілом стояла бетонна стіна, крізь яку не могло пробитися жодне розуміння. Сприймати її було куди важче, ніж читати гучні заголовки.
Місцеві журналісти бачили свою роботу геть серйозно та не без жахливо темної іронії, називаючи її «назавжди усміхненою». В цього був такий гіркий присмак: все одно, що полоскати рот власною кров’ю. Вона одразу задумалася, як її змогли б назвати в аналогічному репортажі. Не придумала нічого краще, ніж «назавжди божевільна», що не звучало й в половину так образливо. Дівчину майже стало шкода.
Години, дні та тижні пахнуть спиртом — вона пірнає у світ звітів та теорій і завжди уявляє, що у темних приміщеннях та закинутих підвалах пахне спиртом. Латексні руки завжди дезінфікують ножі, щипці та голки, не бажаючи приносити жодної інфекції, окрім свого контрольованого й всеосяжного терору. Читаючи чергові новини, вона одразу починає відчувати запах спирту, що пролазить крізь сальні залози, закорковує виходи, перетворюючи тіло на в’язницю. За ґратами вона думає про розрізані від вуха до вуха роти, майстерно вирвані зуби, витягнуті внутрішні органи, розкладені довкола тіла в майже артистичній композиції, й нарешті знята шкіра — розрізана від нижньої щелепи середньою лінією тіла, як при розтині. Вирвані вії. Відрізані пальці. Кісточки пальців вщент роздроблені, немов невпинно биті молотком.
Перехопивши подих, вона дивиться на свою сумку, сповнену молотків. Сумка виглядає як наступна спокуслива погана ідея.
— Це насправді дуже просто й швидко, — вона з-під лоба дивиться на коло зі стільців, яке ніяк не знаходить у собі сили розібрати. — Але вдома це не повторювати. Ви бачите, я професіоналка… Спочатку ми викладаємо руку перед собою долонею донизу.
Вона сидить на стільці, приставленому до білої тумбочки, яка в даній сцені має нагадувати робоче місце чи хірургічний стіл. Дістає руку, заховану під столом, мов боязливе цуценя, й викладає перед собою, дивлячися, як бліда шкіра стає єдиним цілим з білою фарбою.
— Пальці треба розставити широко, — киває з безумовним та глибоким знанням. — Це для того, аби було менше шансів стиснути руку назад. Доволі дурний рефлекс. Невже організм думає, що я здатна випустити власні голки, якщо постараюся?
Нахиляючися до кинутої біля ніг сумки, вона навмання дістає один зі своїх новеньких молотків. Дерев’яна ручка кольору пожовтілих зубів лягає в руку приємною вагою, необхідною важкістю. Вона заносить зброю над головою, готуючися полишити себе будь-якого шансу бути чим-небудь більшим, ніж м’ясом з прилавка.
— І тепер ми б’ємо.
Вона промовляє це з театральною впевненістю, допоки не відчуває, як рука, занесена головою, зупиняється після найперших кроків. Допоки не відчуває, що не може цього зробити. Можливо, провиною було яскраве полуденне сонце з вікон, що як ніколи висвітлювало маленькі волоски на пальцях чи цятки бруду під нігтями, змушуючи свідомість чіплятися за давно знайоме як за нове; змушуючи її текти й розварювати мозок. Можливо, провиною були дурні стільці з невидимими глядачами — все одно, що незграбно позувати для фото, не маючи достатнього досвіду. Можливо, це не було нічиєю провиною. Раптово вона починає відчувати, як її тіло сповнюється нудотою, що ніде не може знайти свого виходу. За вікнами літають дитячі гойдалки, шумлять автомобілі, й чужий сміх пульсує в такт її серцю, вона відчуває себе частиною шуму, частиною життя, частиною тих, хто має право кидати, вільно бігти, з нічого малювати попереду себе нові дороги й автостради. Це так дивно — бути чим-небудь взагалі, бути якою-небудь взагалі.
— І тепер ми б’ємо, — повторене з меншою впевненістю.
Це нова територія. Та, де вона не знає, що станеться. Посеред усього, що вона з собою робила, вона ніколи не оголювала себе до кісток. Вона ніколи не робила чого-небудь, що могло б торкнутися її зсередини — не вміла реалізовувати, не вміла приводити до ладу. Її кістки ніколи не бачили полуденного сонця з вікон, дитячих гойдалок, автомобілів і не чули чужого сміху. Як дивно бути в’язницею для клітин, що вимушені жити геть інше життя, геть відповідальніше життя. Змушені підтримувати шкіру на своїх сильних долонях, як офіціанти, що бігають з горами підносів у вечірні години. Її кісткам ніколи не було дозволено здаватися й обирати що-небудь, окрім того, для чого вони були створені. Створені ким? Де все починалося? За всіма законами природи організм людини, якій глибоко байдуже, мав би вирости таким же байдужим. А вона завжди була витривала, терпляча й могла переносити стільки болю, скільки не було б відомо звичайній людині. Вона була створена, аби потроху вмирати.
— І тепер ми б’ємо, — магічне число три. Найслабший голос, майже шепіт.
Молоток з усієї сили б’є внутрішню сторону долоні, ламаючи кісточки й підриваючи нервові закінчення. Вона вперше в житті кричить, і це звучить так, немов її голосові зв’язки зроблені зі скла, яке безжалісно лопається — її крик схожий на високий здавлений писк. Молоток б’є вдруге, разом з тим глибоко дряпаючи шкіру й викликаючи стрімкі водоспади крові. Молоток б’є втретє, тягарем тягнучи біль, що діє як центр гравітації — прагне забрати на себе всю тілесну автономію, прагне спинити. Молоток б’є, б’є та б’є, допоки від руки не залишається нічого, що нагадувало б про руку. З усіх історії її життя ця точно буде найкрасивішою: вона відрізала собі руку заради першого кохання й забула пришити її назад.
— Можна аплодувати.
В кімнаті вперше по-справжньому тихо.
Біла тумбочка залита яскраво-червоною кров’ю, що виливається з численних ран, як виверження вулкана; усі пальці зламані одразу в декількох місцях та вигинаються в різні сторони надзвичайними візерунками; кістки лізуть нагору й повертаються до сонця, немов бутони квітів; кров збирається під ділянками цілої шкіри, формуючи кратери; внутрішня сторона долоні відкривається для неї трояндою.
— Боже мій, — і вона плаче. Вона плаче болем кордонів, на які комусь було байдуже. Попри те, що «кимось» була вона сама. Вона плаче нарешті вільним відчаєм, якому більше не має, де ховатися. Вона плаче роздробленими кістками та розірваною шкірою. Їй боляче. Їй страшенно боляче. І вона не знає що робити: їй не допоможе жодне знеболення, ліки, пластирі та бинти. Вона зробила те, чого не зуміє виправити.
Її розваги були все одно, що азартною грою, де всі гроші з разу в раз ставляться на програш. Вона вперше відчуває, що їй більше нічого ставити — наслідок секундної неважливої справи. Все можна було б змінити, не втручаючися у вищий порядок речей та не руйнуючи збудований світоустрій — достатньо просто було б мати суперсилу. Всього лише на цей один раз. Повернутися в минуле й покласти молоток назад.
Тепер їй здається, що перед смертю починають вірити в магію й богів. Як банально. Вона плаче ще сильніше.
До будь-якої модифікації звикаєш, як звикають до вживлених в тіло імплантів чи нових рис обличчя після пластичної операції. Через певний час навіть припиняєш намагатися торкнутися нового загостреного підборіддя, зменшеного носа чи зниклих ребер. Її рука тепер — все одно, що новонароджена дитина, яка прагне підвищеної уваги та материнського тепла, що ніяк не може народити в собі холодна матір.
Вона старається робити так, як їй кажуть робити завчені рефлекси й все, що вона знає про своє тіло: це, напевно, в сотню разів більше, ніж знають про свої тіла інші люди. Першою справою вона стає перед дзеркалом у ванній, крапаючи кров’ю на білий кахель, та замотує травмовану руку бинтами — шар за шаром. Встигає декілька разів покрасуватися своєму відображенню, повернутися боком, втягнути живота, розпрямити спину, продемонструвати свої фірмові мертві очі та спокусливу посмішку. Тепер її постава назавжди зіпсована якоюсь незрозумілою напругою, від якої більше не вдається позбутися. Перемагаючи біль, вона стає міцнішою версією себе. Як важкий та детальний виріб з дерева, яке все ріжуть, ріжуть та ріжуть. Вона замінює бинти, коли ті просочуються кров’ю, що стається все ріже, коли її тіло закінчує уважно принюхуватися до чужинців — від декількох хвилин до декількох днів. Вочевидь, вона має в собі страшенно багато крові.
Руку вона, зігнувши в лікті, ховає у блакитному шарфі, що дістався від матері, який обережно зав’язує десь у себе на шиї. Через супутні незручності вона перестає перевдягатися, перестає приймати душ. Все ще п’є каву зранку, вмикає музику на своїх двох маленьких колонках та намагається танцювати. Тільки її рухи тепер скуті, дерев’яні, неправильні. Вона перестає працювати й в певному сенсі перестає існувати. Назавжди зникає з радарів, що мали її нечіткою миготливою точкою на екрані. В глобальному сенсі вона тепер геть інша — яскраво окреслена, впевнена й з гучними кроками. Це її маска.
Озброюючися своєю здоровою рукою, вона починає складати маршрути. Маршрути викрадених жінок, маршрути викинутих тіл, маршрути чужих розмазаних свідчень та гучних криків. У неї немає мапи, тож вона склеює скотчем декілька листів білого паперу — згинаючися навпіл, хапаючи скотч зубами та притискаючи ногами — й ментально ставить точку свого будинку по центру, починаючи червоним маркером малювати дороги наліво й направо. Її мапа геть не схожа на правильну, але є для неї найбільш зрозумілою. А що може бути важливішим за те, аби розжовувати для себе нераціонально складні деталі світу?
Вона ходить крізь кожне місце. Вона сидить на сходах перед чужими під’їздами, з великим трудом не збиваючи ногами деінде розставлені свічки, фотографії та листівки. Вона намотує кола великими пустинними полями: із закинутими хатинками, нещадним сонцем, висохлими болотами й бур’янами зростом з маленьку дитину. Вона купляє Кока-Колу в кожному торговельному автоматі на своєму шляху й відкриває бляшані банки зубами з тією самою наполегливістю, з якою хоче, аби ці зуби хтось нарешті методично один за одним вирвав. Вона зникає в натовпах, як розчинена в гарячій слині пігулка, й вистрибує перед темними провулками, як випадковий постріл. Вона буває скрізь, вдивляється в обличчя, шукає все те, чому її вчили розумні статті: антисоціальну поведінку, спустошені погляди, холод. Вона буває скрізь, і її не знаходять. Вся людська культура збудована довкола подорожей, що розчаровують.
— Я не бачу, де я помилилася, — вона стоїть перед своєю стіною, завішаною роздрукованими фотографіями жертв з зім’ятими кутками зі сконцентрованістю детектива на місці злочину. — Прийди й скажи мені, де я помилилася.
Вдруге сідаючи за білу тумбочку з засохлою кров’ю, вона широко розставляє пальці правої руки й нахиляється обличчям, починаючи про себе перераховувати речі у своїй квартирі, рослини за вікнами й згадувати погоду останніх декількох днів — усе, аби не запитати себе «Що я взагалі роблю?» й не віддати стінам жодного жарту про те, як погано вона буде сидіти у власному шлунку. Нахилившися обличчям до пальців правої руки, вона спочатку вгризається в ніготь вказівного пальця й починає тягнути, забороняючи собі припиняти. Ніготь змагається проти неї, як сторічне дерево з міцним корінням. У той день вона доводить собі: кожна людина має в собі щось первинне. Щось від звірів. Від потреби жадібно вгризатися в найтвердіше сире м’ясо, аби мати змогу вижити. Вона тягне з запалом собаки, що розгризає свою улюблену іграшку, не зважаючи на розкидані кімнатою ватні нутрощі. В її випадку знов тече кров. Багато крові. Кров збирається довкола її губ, пролізає до ніздрів запахом заліза й солоним присмаком до рота.
Ніготь відходить від шкіри, як сходить потяг з рейок. Кличе спалахи електрики, терпкий біль, пульсації гарячої шкіри та дзвони у вухах. Перший ніготь вона з огидою випльовує. Тягнеться за другим, третім. Доходячи до мізинця, який віддається їй з помірною легкістю й почувається під її злістю так, немов зараз трісне навпіл, вона не встигає достатньо обдумати те, як ковтає відірваний ніготь.
Правда в тому, що з часом це стає навіть приємно. Вона не думає, що пострижені чисті нігті є на смак хоча б чимось. Нігті людини, що живе, віддають сіллю та спогадами. Залишками їжі: нарізаного сирого м’яса, лимону для чаю, необережно розсипаного цукру; залишками вуличного бруду: ґрунту, металевих поручнів, власного поту. Чим далі ти лізеш до коріння, тим більш витонченим стає смак. Поряд зі швами, що ніколи не дивилися на світ обличчям, він схожий на складну й дорогу страву, де смак є тонким, ледь помітним, доступним лише гурманському мозку, що здатен концентруватися, прислухатися й бачити. Вона думає, що люди не просто так гризуть нігті. Так само думає, що людям природно властиве бажання себе з’їсти: ми реагуємо на свій піт, свій бруд та свою неохайність не так, як на ті самі риси інших людей. Інших людей ми засуджуємо, а себе таємно обожнюємо. І все ж вона не може припинити уявляти собі, як знімає латекс з чужих долонь та дивиться на довгі, тонкі пальці. З усіх сторін облизує та починає тягнути за кінці коротко зістрижених нігтів, готова приймати чужі сенси та форми.
Можливо, її мозок думає про це, аби не втратити контури реальності.
Із залитими кров’ю голими пальцями, вона бачить себе собакою, що з дитячою цікавістю хапає зубами будь-який бруд. Нариси її думок нечіткі, розмиті, свідомість моргає. Періодично вона бачить перед собою страшну чорноту, як зламаний телевізор.
— Добре, — вона чує знайомий темний голос та бачить знайому різноколірну маску птаха, коли засинає з обличчям на долоні — чорна фігура тепер одягнула її на себе. — Дуже добре. Як це відчувається?
— Хочеться померти, — втомлено відповідає вона. Дивлячися на свої дві руки: обидві цілі, вправні, сильні. Можна нескінченно стискати пальці та плескати долонями — її свідомість все ж не звикла сприймати нові зміни справжньою частиною тіла. — Я вперше собі огидна.
— Чому? Це було занадто боляче? Чи занадто незвично?
— Занадто відчайдушно та емоційно, — вона ні на секунду не задумується. — До речі, де ми зараз?
Вона помічає змінену локацію: замість темного сирого підвалу з будівельними інструментами, вона бачить перед собою маленьку прибрану кімнату з темним велюровим диваном, стінами зі світлого дерева й численними поверхнями, заповненими стопками книжок, свічками й старими чеками. Вона сидить на стільці перед маленьким квадратним дерев’яним столиком розміром з її рідну білу тумбочку.
— Квартира моєї наступної жертви, — він каже, простягаючи латексні руки до її обличчя й знайомими рухами окреслюючи зону її підборіддя, немов мріючи залізти до рота. — Наступної для твого світу, я маю на увазі. Тут з нею давно покінчено. В мене є дещо для тебе.
Фігура нахиляється за диван й з усією урочистістю, немов найбільш старанний власноруч зроблений подарунок, дістає білесеньку глибоку тарілку, як для супу, й ставить перед нею бордово-червону рідину з різким металевим запахом. Кров. Вона бачить, як з неї виглядають кінчики чогось, схожого на квадратики пластику. Нігті. Як щось нитками прорізає рідину. Волосся.
— Ложки, пробач, не передбачено, — фігура схиляє голову, немов справді соромиться, й всідається на диван, як постійний глядач телебачення сідає дивитися нічні програми. — Пий. Якщо хочеш.
Це до болю очевидне завдання. До болю просте завдання. Все одно, що залізти в крижану воду з нестерпної спеки чи дібратися до довгоочікуваної гірської вершини крізь години важкої праці. Це найпростіша перевірка її волі, її бажання, її справжньої готовності. Не думаючи двічі, вона хапає в руки тарілку, схиляє над власним обличчям і починає пити чужу солону кров невідомої їй дівчини, як пила б найсолодше на планеті вино. До її рота потрапляє гіркота чужих нігтів, що зсередини дряпають горло, й осідають в шлунку як екзотична кухня з найбільш екстравагантних частин світу. Говорячи простіше, хочеться блювати. Волосся відмовляється текти загальним потоком, липне до губ, застрягає між зубами, дере язика й збирається грудками в горлі. Вона п’є, п’є, п’є та п’є, допоки не бачить чистеньке дно білої тарілки. Далі — сідає, розслаблено розставивши ноги, та починає діставати чуже волосся зі своїх зубів, відліплювати від язика й не зупиняється, допоки все не проходить шлях її горлом, загнане великими ковтками слини.
— Це було неймовірно, — каже вона ледве не зі стогоном насолоди, думаючи, що ще ніколи в житті так сильно не хотіла вмерти.
— Оце так кохання.
Вона прокидається з обличчям, притиснутим до розкладеної на тумбочці руки без нігтів. З видом на черговий сірий ранок з широких вікон — там, де вона живе, небо завжди беземоційно світлішає, ховаючи сонце за хмарами. Чекати тут світанків — все одно, що ігнорувати найбільші та найяскравіші дорожні знаки. І, напевно, весь її подальший хід дій відчувається так само.
Після свого нічного тріумфу вона знову блукає вузькими вулицями — на цей раз не бере з собою мапи й не хоче мати чітких орієнтирів. Вона забігає в усі магазини, розгулює між високими стелажами, опиняється на пустих стоянках, біля закинутих будівель та розвалених гойдалок. Все ще періодично злизуючи з губ засохлу кров, вона стає частиною антуражу не більше, ніж частиною антуражу є контроверсійні рекламні плакати, сучасна архітектура чи невиправдано високі будівлі: вона є фатальною помилковою плямою на тому, що могло б здаватися довічним шедевром. Блукаючи між людських спокійних облич та беззмістовних діалогів, вона руйнує гармонію своїм блакитним шарфом, зігнутою лівою рукою та правою з бордовими плямами на місці нігтів.
Її неможливо не помітити. І її все ж не помічають.
— Що ще мені треба зробити? — вона запитує, тепер не звертаючись ні до кого конкретного, коли зачинає за собою квартирні двері й притискається до них спиною. — Скоро від мене не полишиться нічого.
На кухні вона випиває дві склянки води одна за одною.
— Ти закінчений трус, — вона зривається на крик. — Ти не можеш визнати, що твоє натхнення, чи за чим там діють такі, як ти, випадкове. Ти не можеш визнати, що я можу бути ідентичною до твоєї мрії й цього ніколи не буде достатньо. Ти не можеш визнати, що тебе цікавлять недосяжні та далекі дівчата. Красиві, прості й без цієї постійної готовності. Ти не можеш визнати, що мені має бути на тебе байдуже. Що я не мала б слухатися цього нав’язливого голосу в голові й ти не мав би мені снитися. Якщо я винна хоч у чомусь, окрім того, що моя права рука уві сні мала всі п’ять нігтів, скажи мені зараз.
Звісно, ніхто не відповідає. З сусідньої кімнати на неї дивиться незвично пусте дзеркало й дев’ятка стільців, полишена з часів, коли нічого ще не мало значення. Тепер, згадуючи випитий келих вина та сон про книжкову крамницю, їй здається, що тоді з кожного стільчика з неї сміялося обличчя під кольоровою маскою, прикриваючи рота своїми чорними рукавицями. Подумки вона методично й беземоційно бере кожен стільчик та деталь за деталлю руйнує довічне коло. Розставляє невизначеними кутками, на кухні й біля кожної можливої поверхні.
Насправді вона летить у сусідню кімнату з криком, що нагадує відчай, з яким йдуть в бій, що неможливо виграти. Вона незграбно б’ється ногами, відносно здоровою рукою й розкидає стільці на всі боки. Вони б’ють її білі стіни, дряпають світлу підлогу, а гуркіт, що стоїть в кімнаті, міг би заглушити навіть те, як вона зривається на плач. Це було все одно, що не за правилами вийти зі спіритичного сеансу — для скептиків нестрашно, але завжди сидить дивною тривогою, одягненою на мозок.
Переступаючи крізь перекинуті стільці та свої відгризені нігті, не прибрані з минулої ночі, вона добирається до білої стіни з роздрукованими фотографіями усміхнених та моторошно живих жертв. Хапаючися за збліднілі краї лівою рукою, вона зриває фотографії одна за одною. Деякі рвуться навпіл, деякі безжалісно мнуться, а скотч беззмінно забирає із собою частину білої фарби зі стін. Все одно, що зривати пелюстки з молодої квітки. Вона викидає фотографії якомога далі від себе, не переймаючись напрямком, а далі нещадно віддирає залишкові шматочки скотчу, впиваючися кінчиками пальців. Нігті фантомно ниють, немов їх все ще хтось відгризає. Біла стіна ніколи повністю не одужує від втручання чужих фотогенічних життів, і виглядає, як невдало захований доказ.
— Це все ще не те, — її трясе, вона нервово переступає з ноги на ногу й перебирає думками в надії знайти останню ниточку, за яку можна триматися у світі живих. — Це все ще не те…
У неї немає системи виживання. Все ще немає. Болю не можна очікувати, якщо хочеться, аби він був чимось більшим, ніж рутиною. Вона живе на цілій планеті, заселеній людьми, яких з дитинства лякають історіями про смерті, тортури й страшних злодіїв. Це не те, чому треба вчитися. Так само, як люди не вчаться кохати, заздрити чи злитися. Вона ж тепер знає свій біль краще, ніж люди знають своїх наречених та власний номер телефону. Почуття болю, яке вона так довго в собі плекала, було високою пірамідою, яку тримає цілою лише хитка сила рівноваги. Прибери одну деталь — конструкція розвалиться прямо на голову, вибиваючи останні крихти здорового глузду.
Часи, коли вона могла нарізати м’ясо й мислити його своїм, давно пройшли. Трималися за ідею, за бажання, за прагнення. Тепер вона точно знала чим її м’ясо відрізняється від звіриного — знала до відтінку крові, міцності кісток, смаку нігтів та волосся. Вона вже ніколи не буде простою. Вона буде до кінця життя прокидатися з невідомим для себе потягом, від якого зсередини вигорають клітини, й не мати змоги пояснити собі, що він значить.
Вона бачить крізь час, простір та формальності. Її мозок сам розповідає їй останні плітки та показує нових жертв до того, як їх побачать новини. І це не її особливість. Це джерело найглибшої втоми.
— Я завжди казала, що розумні вмирають останніми.
Дзеркало пусте. Стіни стоять на місці. Ніхто з неї не сміється. Ніхто з нею не розмовляє. Свій власний голос вона чує незрівнянно тихим та рівним, немов уся її природна сміливість та талант оповідачки були такою ж самою ілюзією, як усе інше. Виглядаючи у вікна на непорушену світову ідилію, їй здається, що ніхто тут не боїться ніякого вбивці. Чи є в цьому місці взагалі вбивця?
Тиша. Сутінкове світло. Повільні кроки та білий кахель ванної. Маленьке дзеркало з тріщинами та рудими плямами. Звертаючися до настінної шафи, вона роздивляється колекцію своїх інструментів — рівненько викладені молотки, викрутки, ножиці, дриль. Вона хапає плоскогубці. Впевнені руки. Вправне тіло. Мертва та спустошена готовність.
— Ну що… За тебе!
Перший вирваний зуб — правий шостий. Вона не вміє робити цього правильно: вона розколює зуб навпіл, захоплює пласкогубцями ясна, випадково б’є сусідні зуби. Біль, який вона при цьому відчуває, можна порівняти з довгожданим сном чи втратою свідомості. Очі втрачають свою концентрацію, поле зору стає мильним та нечітким, а ноги геть не знають, чому продовжують стояти на місці. Чому тіло не провалюється в темряву, якої неможливо свідомо осягнути. Коли вона вириває свій перший зуб, то плоскогубці з гуркотом падають з її долоні, поки вона спирається на білесеньку раковину, допоки її центр гравітації без порядку крутиться туди-сюди, як зламаний компас. Язиком вона розмазує кров сусідніми зубами та п’є власну солоність, як жертва жорстокої та хороброї бійки. Перед смертю немає, про що подумати. Все інше — нав’язане. Для людей не існує нічого природного. Останнє, що вмирає — це не надія, кохання чи турбота. Останнім вмирає боягузтво. Як же добре, що вона його в собі ніколи й не мала.
Її свідомість відбиває від себе світло, як розбита на шматочки віконна рама. Власне світло охоплює її так само, як тіло молюска охоплює перлину. Тримати стільки концентрованого болю в одній крихітній частині тіла — все одно, що тримати всередині себе свічку з вічним вогнем. Все одно, що тримати всередині себе життя. Плекати, віддавати й нескінченно думати, не маючи змоги осмислити. Все одно, що бути розхитаю вітром ниткою у життєвому павутинні. Тканини її мозку приймають до себе нове, як вимиті морями корали, що звикли завжди туди-сюди хитатися. Це все одно, що ніколи не існувати й не змінювати плину природності. Напевно, коли вона позбувається найгарячіших та найкрикливіших думок, вона схильна до того, аби цінувати красу непорушеного життя. Не відчуваючи бачити, як двері за спиною за лічені секунди перетворяться на темряву океанських глибин, як підлога під ногами розм’якшиться до розталого масла і як кінцівки почне тягнути до цієї споконвічної чорної діри, як назад до материнського тіла. Відкриваючи очі, вона бачить лише блакитне світло, що сяє крізь нижню щілину під дверима, немов зірка перед смертю. Як підсвічує вени на босих ногах і придає життю його фінальний блиск. Його фінальну ідилію.
Білі стіни довкола знов починають стискатися й розтискатися, як щелепи голодного звіра. Мислити себе частиною життя — це страшенно неправильно. Життя не вчить сприймати власне прискорене дихання частиною одного плину з вогняним диханням вулканів, регулярними морськими припливами чи миготінням машинних фар на нічних трасах. Життя привчає лише до нудоти. До існування, в якому думки не є частиною тілесності. В якому тіло — це не більше, аніж вантажівка для перевезення найціннішого еліксиру, найсекретнішої зброї. В якому тіло — це не більше, ніж рушниця, що може невдало вистрілювати, а може на ціле життя залишитися мовчазною. Вони всі бояться смерті тому, що не вивчилися бачити себе частиною загального плину. Напевно, на терапії потрібно по черзі виривати зуби без анестезії — процедура, після якої ти нічим не відрізняєшся ні від фасованого м’яса, ні від квіткових пелюсток, з яких складається твоя шкіра. Від торнадо, що формують твоє серце. Від шепоту вітрів, що виходить з рота. Впевненої ходи хижого звіра, готового до атаки. Для більшості смерть — це перше усвідомлення того, що мозок не може бути сміливішим за тілесну єдність. Що жодна глибока думка й переконання у власній вишуканості не значать нічого поряд з тим, як будь-яка рука перетворюється на криваву квітку декількома швидкими ударами.
Для неї ж смерть — це білі двері, що хочуть вибухнути під настирливістю блакитного світла. Це білі двері, що ведуть до чужини рідної квартири й благають «Відкривай, відкривай». Це рука на дверній ручці, якій не заважає ні крапельки страху — лише фізична неспроможність. Це нарешті потрапити до всесвіту, де лінія горизонту не збігається з рівнем очей. Всесвіту, який має сенс лише там, де це насправді важливо.
З усіх сил давлячи на дверну ручку, прикладаючи титанічне зусилля, зміщуючи континенти й крутячи земний шар на своїй долоні, вона падає на коліна, опиняючися за порогом, як колись пала, коли вперше почула про місцевого вбивцю — без варіантів та без думок. Ліва рука вислизує зі свого безпечного місця у шарфі, який так само легким поривом розв’язується та злітає з шиї. Вона падає, зачіпляючи усі рани, що вже ніколи не заживуть, немов проти природи тримається за самий центр планети. Повзе крізь розкидані стільці, зім’яті та порвані фотографії, повільно переставляючи кінцівки, та допитливо роздивляється світлу та чисту кімнату, залиту блакитним світлом з вікон. Більше не бачить нічого. Немов зі свого району переїхала кудись у вічність. Торкнулася північного сяйва. Світло замикається на ній, немов сновидіння замикається довкола свідомості — згладжує кути, заглушає біль, починає говорити гучніше, допоки з мовчазного рота на підлогу безперервно крапає кров.
У вхідні двері хтось стукає. Чиясь наполеглива рука. У цьому всесвіті їй не потрібно тягнутися до ручки, підтягуватися до вічка, розставляти своє найкраще для прийому гостей, аби бачити чорну фігуру у своєму під’їзді. Вона дивиться крізь стіни, крізь здоровий глузд, крізь колони підтримки для світоустрою та справедливості. Це приходить сонним передчуттям, дежавю, давно померлою думкою. Їй не потрібно геть нічого, аби бачити чорну фігуру, рукавиці, кольорову маску. Їй не потрібно геть нічого, аби бачити крізь них. Вона знає, що це тіло точно не складається з кісток, точно не складається з м’яса — лише тіло, що не має власної гарячої крові, може так наполегливо полювати на чужу. Вона бачить його чи її як розпечену лаву, міцне каміння та сухий ґрунт — все від природи й все, що передбачає катастрофу. Все, що допоки в безпеці від блакитного світла.
Їй не треба відчиняти двері. І не треба боятися, притискатися до них спиною, намагаючися відтягнути неминуче. Зі своїх снів вона давно знає — все, чому варто статися, завжди тебе знаходить. Ти стрибаєш з дахів, пролазиш у старі вентиляційні системи та кулаками розламуєш кришку власної труни, але ніколи не рятуєшся, допоки не прокинешся. Вона знає це вітоді, як впала в крижану річку, ще бувши дитиною. Вона не пам’ятає, хто її рятував і з часом починає думати, що врятувала себе сама — на пружинах відстрибнула від льоду, як їй так багато разів снилося. Чому ж тоді це обтяжливе почуття холоду нікуди й ніколи не йде? Вона також не має власної гарячої крові.
Кімнату заповнює сміх. Відлунює фінальним маршем та нескінченним жартом. Вона сміється, оголюючи свій не до місця вирваний зуб та засохлу в роті кров. Все без вибору сяє. Бо все без вибору справжнє.
І справжнє перед смертю не думає ні про що.
ця ідея жила в моїй голові довкола трьох років і нарешті отримала своє втілення!
питання «думок перед смертю» з’явилося в моїй голові після перегляду фільму marebito такасі сімідзу, де розкривалося геть з іншої сторони!
основний сюжет оповідання та лінія з захопленням вбивцею десь три роки тому мені приснилася.
мій активний інтерес до подібних тем та сюжетів стабільно підживлюється одним з моїх улюблених фільмів in my skin 2002 року!
я доволі довго вагалася, чи потрібно цю роботу писати й чи потрібно її публікувати. я знаю, що сюжет активного захоплення серійним вбивцею — тема проблематична, реалістична й, на жаль, дуже романтизована. сподіваюся, що мені вдалося передати цю тему з достатньою долею відстороненості та ідейності. в будь-якому разі, мою писанину ніколи не треба вважати зразком моралі!