Якось одного холодного дощового дня, який найбільше підходив для гюґе-процедур, себто сидіння вдома, кутання в коцик, розпивання чаю та смакування різними ласощами, Жрець вирішила спекти кексики — вони обіцяли вийти солодкі та смачнющі, як манна небесна. Отож Жрець взяла кукурудзяне борошно, моркву, арахіс, інші інгредієнти — усе чітко по рецепту. Уже замісила тісто, коли спохватилась, згадавши дещо — розчинила навстіж одну з кухонних шафок, дістала звідти маленьку баночку з чималеньким написом «Дрібна крихта любові» і сипанула трохи того порошку у тісто. Всміхнулась задоволено та й продовжила готувати.
Поки кексики пеклися — пахло на кухні пречудово, а готовими вони пахли та виглядали ще краще, та все одно чогось бракувало.
Вона зварила шоколад — набагато кращий та запашніший за той, що варять на фабриці. Полила ним кексики — ті заблистіли коричневими шапочками, відбиваючи світло електричної лампи, так і манячи їх з’їсти. Та усе ще було не те.
— Певно, замало любові, — сказала вона вголос сама до себе, бо нікого іншого біля неї не було.
Тоді вона відкрила іншу шафку — набагато більшу за попередню. Витягла звідти шестилітрового бутля, всередині котрого пересипалася, переливаючись перламутром, різнокольорова груба строката крихта. Відкоркувала, перехилила. Коричневі шапочки враз забарвилися веселковою любов’ю. Тепер Жрець нарешті виглядала задоволеною.
Вона сфотографувала кекси та надіслала фото у чат, де крім неї сиділо ще двоє людей. Це був маленьний чатик, настільки повний гюґе, як і весь цей день.
На фото кексиків одразу ж відізвалась Кардістрі, сказавши, що ті схожі на міні-пасочки, і взагалі «такі файненькі». Широка усмішка розповзлася по губах Жерця, й одразу ж зів’яла. Їй було приємно, але… але це не те. Вона зажурилася, бо проходив час, а третя людина, котру вона хотіла здивувати, так і не відзивалась.
І от, коли Жрець хотіла вже згорнути чат — пройшло аж цілих десять хвилин, котрі, однак, здавалися нескінченною вічністю — дзенькнуло повідомлення. Те саме, на котре вона так чекала.
«кексики, ням 🙂», — написала Пані Жахіття.
Жрець буквально засяяла.
«тяяяк, вони же морквяно-арахісові. тіки з цукром не вгадала. думала, що морква більше «солодкого» дасть», — одразу ж вилила вона свої думки.
Загалом, Жрець любила ділитися рецептами — і своїми успіхами, і невдачами. Не те щоб недостатня солодкість була аж такою невдачею, як-не-як, цукор — це біла смерть. Однак думка Пані Жахіття була для неї вкрай важливою.
«😓 а в мене, щось нічого сьогодні такого смачненького нема (* уявно пробує кексик Жерця)», — сповіщення про нове вхідне повідомлення висвітлилося на екрані вже за хвилину.
Щось у грудях, там, під ребрами, замлоїло. Жрець не могла розібрати той вир почуттів, але точно знала, що десь серед того всього криється смуток за Пані Жахіття, бо та теж би чимось поласувала, а нема чим.
І раптом Жерцю спала на думку геніальна ідея. Все склалося ідеально. Як раптом що — це можна буде списати на жарт.
«вихід — живи зі мною. буду тебе годувать», — написала вона, чекаючи відповіді із завмиранням серця.
Наскільки сильно вона не хвилювалася вже дуже-дуже давно. Та хвилюватися, як виявилося, не було чого. Пані Жахіття одразу ж написала їй в особисті повідомлення — просто скинула скріншот із сайту proizd.ua. Жрець не повірила своїм очам.
«То ти приїдеш? Це не жарт?” — тремтячими пальцями надрукувала вона повідомлення.
«Так, приїду. Чекай мене завтра вранці».
І до кінця вечора посмішка не сходила з її губ.
